Уляна Краченко: українська стежка фемінізму

З дитинства вона вірила в те, що неймовірне збувається . Знала, чого забажає — те і буде. Сусід якось пообіцяв їй, маленькій дівчинці, сніг улітку. Вона не повірила. а вранці за вікном йшов сніг: той пан «мав багато труду, щоб сипати з даху паперові сніжинки». Незабаром він наклав на себе руки і зник з її життя назавжди.
Надто незалежна, вона не раз шокувала маленьке містечко, в якому жила до 17 років. Панночка дозволяла собі нечувані речі :вона самостійно вивчала право, вперто відмовлялась вийти заміж за дуже пристойних кавалерів, а на додачу літніми вечорами гуляла у вишуканій сукні кольору геліотропів з львівського модного салону по власному городі. А ще вона сама подорожувала ! Без супроводу ! Навіть чоловік її тітки був тим шокований «Уже тепер така самостійність у тебе ? Так тепер не практикується, у нас не модний фемінізм !».
Взагалі, вона хотіла вивчати музику, бути піаністкою. Родина дала дозвіл тільки на вчительську семінарію. Зате писати вона могла і без дозволу родини. Тож стала вчителькою — і письменницею. А по дорозі — феміністкою . Без феміністичних поглядів вона навряд чи стала кимось. 
А,трохи не забула … Перші свої твори вона мала необережність послати Франкові на прочитання. І так і залишилась в українській літературі додатком до його життєпису..
Уляна Кравченко — жінка, яка листувалася з Франком. Саме в такому вигляді подавали її нам останні півстоліття, з часу її смерті в 1947 році. 
Іван Франко багато значив для неї, і як письменник, і як друг, навіть брат, так вона зве його в листах, — та все ж їх стосунки були тільки малою частиною життя цієї дивовижної жінки, спочатку — панни з провінційного містечка Миколаєва, а потім — народної вчительки, письменниці і справдешньої діячки жіночого руху, активістки жіночих товариств Західної України і авторки тексту гімну Союзу Українок , жінки, яка народилась Юлією Шнайдер, а померла — Уляною Кравченко.
Вона з»явилась на світ 1860 року, того, що і Марія Башкирцева, авторка славнозвісного щоденника, одна з найвідоміших для світу уроджениць української землі. А ще через 10 років народилась Леся Українка. Можна було б порівнювати цих трьох жінок, і порівняння буде не на користь Уляни Кравченко — вона не мала ні світової слави Башкирцевої, ні геніальних драм Лесі. Але й стартові умови були різні: не було в неї ні дядька Драгоманова і матері Олени Пчілки, ні можливостей Башкирцевої вивчати все, що тільки заманеться. Єдине, в чому вона вигравала у цій трійці небуденних українських жінок ,- мала здоров»я. 
Життя її ровесниці Марії Башкирцевої вивчене і проаналізоване до найменших дрібниць різногалузевою братією дослідників. Сімона Бовуар в свої «Другій статі» саме на підставі щоденника Башкирцевої аналізує психологію дівчини. Біографічні спогади Уляни Кравченко могли б бути не менш цікавим матеріалом для досліджень, та, на жаль, сумне українське, на жаль — їх не введено ні до світового літературного і наукового простору, ні до українського.
В кінці Х!Х сторіччя Уляна Кравченко була однією з тих жінок, які прокладали стежки фемінізму для української спільности, і не тільки прокладали, — першими йшли тими стежками.
Мені невідомо, чи існує поняття — практичний фемінізм, та , на мій погляд, Кравченко була практичною феміністкою: вона сповідувала феміністичні погляди, і будувала своє життя відповідно до власних переконань. 
Бути феміністкою в Галичині було важко — суспільні звичаї і закони Австро-Угорщини вважали жінку особою нижчою за чоловіка . Галицька жінка не могла з»являтись у громадських місцях без супроводу, не мала права голосу, а спроби жінок відстоювати свої права наражались на глузування оточуючих. В містечку , де зростала Юлія Шнайдер, ні жінки-міщанки, ні жінки з інтелігенції не займалися жіночою справою .Нові емансипаційні течії захопили жінок пізніше.А в ті часи (остання третина Х1Х сторіччя) жінка мала одне призначення — заміжжя, і ні одна мати не казала:»Учися, доню, щоб собі на прожиток здобути» — але:»Учись, знайдеш скоріше чоловіка». Чоловік «знаходився» за порадами свахи, і молода дівчина часто і не бачила його до весілля. В автобіографічній повісті «Хризантеми» Уляна Кравченко розповідає про долю однієї зі своїх тіток, яку видали заміж за порадами сватів . Чоловік її виявися гірким п»яницею,що зовсім не дбав про родину. А коли змучена дружина наважилась залишити п»яницю, то мусила повернутись до нього під тиском тодішніх законів,бо за австрійськими правовими нормами жінка після розлучення не мала жодних прав на дітей.
Громадська думка того часу схвалювала пригноблене становище жінки, навіть сакралізувала його. В дитинстві Уляна Кравченко не раз чула народну легенда про Бога, який найдобрішій дівчині дає в чоловіки найгіршого неробу, щоб вона допомогала йому виживати. В цій легенді Бог-чоловік змушує жінку коритися обов»язку, дбати про мужа і дітей, натомість не визначаючи ніяких обов»язків для чоловіка.
Становище жінки як звинуваченої без вини проглядає і чрез тло родинного переказу про прокляття жінок з родини матері Уляни Кравченко. Сім поколінь жінок цієї родини повинні мати мати нещасливу долю — і за що ? Який же гріх вони вчинили ? Виявляється, вони прокляті кривдником прабабусі. Той пан підло викрав молоду дівчину, а коли в її оборону став наречений, і в двобої смертельно ранив злочинця, то останній, помираючи, прокляв свою жертву (?) Сучасні читачі цієї легенди можуть тільки з подивом знизити плечами на її явну нелогічність: чому покараною є жертва , а не злочинець ? Чому прокляття роду падає тільки на жінок , обходячи чоловіків? Невже для того, щоб і далі підтримувати їх безправний стан ? Цікаво, що такі питання не виникали в родині Лопушанських (рід Уляни Кравченко по матері), навпаки, жінки погоджувались з нещасливою долею, і передаючи легенду з покоління в покоління, підтверджували її силу своєю вірою. «Ти вже п»яте покоління»,- повідомляє Юлії тітка, — отже, будеш нещасливою .»
Та Уляну Кравченко не бентежило родинне прокляття, в цій історії вона бачила не стільки фатум долі, скільки силу жінок свого роду, які зуміли протистояти містичному злу працею і виконанням своїх обов»язків в сім»ї та в громаді . Шкода, що суспільство мало цінувало їх працю. Самостійно вивчаючи світову історію (початкову освіту вона здобувала вдома), Кравченко дізнається, що жінка не завжди була в такому підневільному стані: «у стародавні часи було якось інакше.Жінка мала більше значення.Подекуди був матріархат. Історія знає про амазонок, між ними була славна Пантетілля.» І тоді з»являлося цілком логічне запитання :
«Чому між цими жінками й пізнішими знову велика прірва ? Чи нема ні мудрих, ні здібних до боротьби ? Так не може бути ! Реакція нищить поступ… Треба боротись за свою індивідуальність.Хоч світ сміється з піонерок,жінок-письменниць, назвиає іронічно «сині панчохи» — та це вже друга половина Х!Х віку і сьогочасна жінка прямує до визволення. » 
Молоду дівчину захоплюють нові течії, напрямки, гасла, — та, щоб не бути смішною, Юлія вирішує здобути найперше знання, освіту, а ще , вважає вона, «треба любити, цінити науку чи мистецтво і присвятитися вибраній галузі в цілості, як присвячуються мужчини.»
Самостійна праця ,вважає майбутня письменниця, дасть змогу жінці жити без ласки родини і чоловіка, бути самостійною і вільною. 
» Життя дівчат без праці й мети здавалося мені дуже нужденним.Вони повинні б без оман і без перепон іти до знання, трудитися поруч із братами-мужчинами та зменшувати журбу за прожиток». 
Вірна своїм ідеям Юлія Шнайдер залишає рідне містечко і поступає до Львівської вчительскої семінарії. Вона стає однією з найвідоміших галицьких вчительок. Хоча середовище не визнавало ні її педагогічних ідей, ні її поглядів у жіночому питанні. Потрапивши після семінарії у школу, Юлія зіштовхується з консервативними поглядами колег, підлістю і нехтуванням обов»язками, зневажливим ставленням з боку чоловіків-вчителів. «Вищий світ» провінційного містечка хоче бачити юну вчительку на балах — що ж , вона з»являється на одному, і одразу ж перемагає всіх місцевих красунь своїм незвичайно простим і елегантним вбранням, та постійно витрачати час на пусті розваги відмовляється.
«Шукаю цілі,- каже про цей період життя Марта , героїня автобіографічних записок Уляни Кравченко «Перший рік практики», Шукаю цілі… Якої ? Авжеж світляної цілі…рубця, крайчика веселки досягаю… І знання дуже, дуже принаджує мене, чиста наука і мистецтво. І моя праця в школі мені мила… Цікавить мене і психіка тих дітей, і наука, і мистецтво, і сама природа, і філософічні проблеми. Ціла людськість та причини її горя .» Не дивно,що в такому широкому спектрі зацікавлень молодої жінки не знаходилось місце для обговорення туалету пані секретаревої чи місцевих пліток.
Мушу зазначити, що Уляна Кравченко, як проглядається з її творів, зовсім не була аскеткою в царині жіночого вбрання. Вона вважала одяг одним з вимушених шляхів самореалізації жінки, виявом творчості. Сторінки «Хризантем»та «Спогадів учительки» рясніють описами незвичайних туалетів, які вигадує для себе героїня, використовуючи багаті запаси маминих і тітчиних скринь на горищі.Та все ж вона вважає моделювання власного одягу сурогатом творчості, тужила за «поважними студіями», зізнавалсь, що сама ніколи не купувала б вибагливих, дорогих речей, воліла б допомогти бідноті.
Набагато більше , ніж одяг, її цікавили ідеї влаштування життя української спільноти, громади. Уляна Кравченко вважала найпотрібнішим елементом реалізації людини сприятливе оточення. Так само як рослини потребують відповідного клімату, так і думки і почування людей найкраще розвиваються «серед привітливих умовин». І саме жіночі душі, писала вона :»потребують тих дужих, великих майстрів душ,що, на них опираючись, могли б… піднестися до сонця..»
В одному з її оповідань знаходимо цікаву дискусію на актуальну нині тему участі жінок у виборах. Предсідатель шкільної ради закидає молодій вчительці, що, хоч жінки в Австро-Угорщині формально не беруть участь у виборах, та все ж впливають на їх результат через своїх чоловіків. І влив цей не завжи на користь громаді, бо жінки «по своїм примхам ділають».
Героїня Уляни Кравченко на цей закид, відповідає, що причиною є неосвіченість жінки, «не учите нас видіти користі у праці для загалу,бороните нам світла, а все ж ,темних, слухаєте… Через заборону жінкам участі в життю суспільності робите, мужчини, кривду цілій суспільності.Жінка також людина, й ніхто не має права здержувати її від сего,до чого має силу і здібності».
Ідея рівноправності жінок з чоловіками, пошуку жінками свого шляху у житті була однією з основних тем і у поетичній творчості Уляни Кравченко. Взагалі, вона є , мабуть, єдиною українською інтелектуалкою Х1Х сторіччя (включаючи і чоловіків), в творах якої вживається словосполучення «права людини». У своїх віршах вона звертається до жіноцтва не з оплакуванням «тяжкої долі», а з закликом до активних дій:
Минув неволі час і блуканини…
Покинь тепер нарікання, ділай !
Будь сильна і свідома прав людини,
до жнива стань і з нив снопи збирай.
Зрозуміло, що подібна творчість не схвалювалась владою, і через видану нову збірку віршів письменниці Уляни Кравченко вчителька Юлія Шнайдер (чи Нементовська) мала нові неприємності.
«… тепер гірко мені і тяжко в подвійній неволі (одна — людини, зависимої від властей, друга неволя — се ся жіноча неволя) — писала вона в листі до Івана Франка, — сумне і пригноблююче вліяння має на мене се,що не можу брати уділу хоч би тілько в з»їзді жінок (бо муж не позволяє), що я віддалена від усього руху об»явів життя духовного.. «
З цього уривку бачимо, що життя Уляни Кравченко склалося не зовсім так, як вона прагнула. Хоч здобула фахову освіту, сама заробляла собі на життя, стала відомою письменницею…
З юнацьких літ її ідеалом був союз жінки і чоловіка, які кохають одне одного і спільно працюють задля обраної мети. Без сумніву, таке могло статися, якби вона вийшла заміж за Франка. Та вони залишились тільки друзями.Чоловіком Кравченко став вчитель Ян Нементовський, поляк за національністю. Про сімейне життя знаємо небагато: Уляна намагалася поєднати хатні обов»язки з творчою працею, але це їй важко вдавалося. В одному з віршів вона описує свій звичний день, таку собі пастораль сільської вчительки: Чудовий вечір. Літо.Жар стихав.Я при вікні відчиненому сіла, хазяйські діла нині всі скінчила, і муж пішов, і ждати не казав.Багату землю сумерк обнімав. Десь обжинкова пісня ще дзвеніла,і липа запах медовий ширила — і дух в тих чарах млів і поринав.І в серці знов збудились поривання. Заворушилися важкі питання, почулись творчі болі і розкоші…
«А де ви, пані ? Шмуль прийшов по гроші !»
служанка кличе.Мов орел горлиці,
так убивають думи ті дрібниці.
«Вбивчими» для творчості письменниці були не тільки хатні обов»язки. але й те, що майже все своє життя вона змушена була працювати вчителькою в сільських школах, всесильна влада не допускала феміністку до міського середовища, де вона змогла б спілкуватися зі своїми однодумцями, бути в тому сприятливому оточенні, про яке мріяла. Іноді траплялись зовсім жахливі ситуації : в 1884 її перевели вчителювати в село Стоки . А там не було навіть навіть шкільної будівлі. Осінь. Холодно. Вона вчить дітей в хаті без даху, з обваленими стінами. Щодня ходить на роботу сім кілометрів пішки . Українська громадськість збирає їй гроші «на чоботи»,»щоб босо не ходила щоденно милю снігом та болотом». Та вона відмовляється витратити їх для себе — віддає на допомогу іншим. В Стоках помирає її мати : Юлія не встигає привести з міста лікаря..
Та найбільшу трагедію свого життя вона переживає в період визвольних змагань: у вуличних боях між польськими і українськими збройними формуваннями загинув її син. За деякими версіями, він був убитий українськими вояками…Тут варто було б згадати тіток і родинне прокляття…, якби … Якби не вірші…
Творчість — це завжди благословення для людини, і благословення для жінки. Це те, що є в житті, окрім буденної праці і хатніх обов»язків, те, заради чого варто жити.  
За висловом відомої дослідниці жіночого руху Марти Богачевської-Хом»як, Уляна Кравченко була найдинамічнішої і найпродуктивнішою письменницею Західної України. Вона брала участь у реалізаціїї такого відомого проекту як жіночий альманах «Перший вінок», започаткований Наталею Кобринською і Оленою Пчілкою, а її перша збірка «Prima vera», видана І.Франком в 1885 році, стала помітною подією і літературному , і в громадському житті Галичини: це була перша (!) збірка поезій, написана жінкою-українкою. Потім були ще сім поетичних збірок, прозові твори, статті і переклади.
Все це, звичайно, невідоме сучасним читачам: твори Уляни Кравченко майже не видавались в Радянському Союзі (виняток — «Вибрані твори» 1958 року) і майже не видаються в сучасній Україні (дві маленькі збірки). Годі шукати інформацію про письменницю на сайтах в Інтернеті.
Сучасні гендерні студії , зосереджені на постатях Ольги Кобилянської чи Лесі Українки,  оминають  Уляну Кравченко. І шкода мені, що такій небуденній жінці судилося забуття, шкода, що українські стежки фемінізму залишаються досі польовими стежками, тоді як хочеться крокувати сучасними європейськими вулицями з іменами на табличках.