Хризантеми.Уривок

Шалений вихор-шум гуляє, женеться на роздоріжжі…

Подав мені —

цвіт білих хризантем…

Ті цвіти спізнені, сумні,

смерті сумна емблема…

Між нами стануть сили злі, ворожі,

разом ми не підем…

Чому ? Чому не рожі ?

Чому все біла хризантема ?

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

А доля знає, кому й що подати вчас….

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

Хвилює лан пушистих хризантем,

а цвіти ті — сумна емблема….

Разом ми не підем…..

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

Бренькіт розбитого вазона знов немило мене вражає, але товаришка Ріта й її наречений Мецгер зовсім не бентежаться. Він, що штовхнув незручно вазон, каже :» Мужчина й дівчина — це мусить закінчиться череп»ям !»

Та говорім про щось важніше. Вони не граються ілюзіями-прочуттями, не думають про серце, що може розбитися, зломитися.

Вона дивиться здивовано на черепки вазона, думає про шкоду:вазон вже ніколи цілий не буде. про серце не думає — тут нічого передбачувати, безвихідної ситуації нема. В майбутності нічого сумного не треба бачити…

Щасливі люди, оптимісти !

Про веприків і критичне мислення 

Що ж відрізняло Уляну Кравченко від сучасниць, тих дівчат, що її оточували. Можливо, здатність думати ? Критично аналізувати звичаї і поведінку людей ?

В підтвердження цього — черговий уривок з «Хризантем». Марта в гостях у своєї подруги Генрієти.

«Генрієта, замість щось мені сказати, просить мене до кухні, крає грубий шматок сала, топить на сковороді, дає на жир кілька ложок муки, засмажку не заливає водою, тільки рум’яну кладе на два тарільчики, просить їсти.

— Це моя «розкіш». Їж, прошу, будеш сильна, рум»яна, як я !

Вона не здогадується, які ті «шкварки» з припаленою мукою мені противні. Я сягнула по яблуко, по одну з золотих ренет, яких багато побачила в коші, та й кажу :
— Оце моя наймиліша їжа!

— Сьогодні я сама варю, бо служниця закриває в льоху бараболю на зиму. Поки печеня допечеться, наїмся шкварок. Ходім до льоху, мушу подивитись, чи добре зроблено.

Я ще ніколи не бачила так багато бараболі, більше ста кірців.
— Чому так багато?
— «О, шваби в коротких пантофлях танцюють і їдять багато картоплі»). Але ми, власне, годуємо веприків. Мама дбає про нас, маємо цілий рік сало, похребтину,вудженину…

Думаю та хочу зрозуміти, як можна годувати веприків бараболею, а себе – салом з веприків…
А Генрієта така пухка, рум»яна…

 

Легенда про прокляття 

Людям властиво запитувати себе чи вищі сили, чому біда прийшла в їх долю? Хто в цьому винен?  Сама людина чи зовнішні обставини?

Людям властиво шукати родинні прокляття, аби зняти тягар провини з себе. Навіть, якщо ні в чому не винні.

Отож, «давно, ще в сімнадцятому століття, жила у Скільщині чарівна красуня, попівна Маруся. Камелія гір, як її називали, була холодна на залицяння юнаків. Багатство чорного волосся підкреслювало білість личка, холодну променисту білість камелії. У гордій усмішці показувалися блискучі білі зуби, а рисунок уст виявляв палку вдачу. Вона, шістнадцяти річна красуня, дратує своєю холодною красою грізного чужеплеменника-магната. Вона не кріпачка, щоб здалася на його волю, і маєтків його не хоче.

Хвалько, пан Лямберт, здобував досі, кого захотів… Заволоділа ним дика жага.Біле тіло, чорні очі красуні не дають йому спокою . Він не жаліє дукатів, щоб у старої знахарки Мокрини-відьми, що все відає, дістати тулуб лилика-кажана, що його вона закопала серед темної ночі в мурашнику. Коли мине визначений час і мурашки об»їдять тіло «миші-пиргача» (кажана), що тільки білий кістяк залишиться, треба його в темну північну годину добути. У таку темну північ треба кістю скелетом з того лилика накреслити  коло кругом сплячої дівчини, але треба знати «правдиве» слово закляття, яке йому її віддасть. Скільки тих кругів буде накреслено, то за стільки днів сонна дівчина сама прийде на визначене місце. Кінец-кінцем усе залежть від долі…

Гарна Маруся несвідомо, як сновида, пішла за село на перехрестя дороги, де ждав на неї пан Лямберт. Бистрі коні іржали. Вісьта, коні ! У терем! Що? Лякаєтесь тіней?

А чорна тінь зводить дуло рушниці-кріса, посилає смерть. Бабавх! Уже не заведеш у терем чорнявки Марусі! Легень Корнило, що її кохав, рятує її в сам час і відводить несвідому зачаровану дівчину до батьків. А на перехресті, поцілений із «фузіїї» Лямберт лежить, не рухнеться. З чорнго бору лунає крик нічної птахи. Ні одної зорі на листопадовому небі!…

Пропало! Куля таки зачепила печінку. Тут уже твоя остання година, пане Лямберте! Ніхто не спинить крови з рани! До терему — миля. З темного бору долітає зловіщий крик нічної птахи. Ні одної зорі над верхів»ям бору. Останні його слова — прокляття Марусі та її роду : «Щоб не знала щастя ні ти, ні твій суджений з тобою, ні твої нащадки до сьомого покоління…»

Красуня Марта з «Хризантем» була п»ятим поколінням проклятого роду. І їй, як і всім жінкам в цій родині, розказували легенду про прокляття.

«Над нашим родом тяжить накинене згори обмеження: фізична неволя, стоптання індивідуальності одиниці, відсунення свого «я» на дальший плян, праця для маси, хоч буйна уява, лет думок сягає висот.»

Як на мене, сама легенда трохи дивна. Жінку  прокляли за те, що хотіли захистити свою честь і право вибирати коханого ? До сьомого коліна? Наскільки тяжкість кари співрозмірна  «злочину»? Чому нащадки приймають абсурдне покарання , без будь-яких спроб звільнитись?

О, правду кажуть у  Голлівуді, віра в прокляття набагато сильніша за його силу!

 

P.S. Виділене чорним — цитати з повісті Уляни Кравченко «Хризантеми»

 

 

 

Я тужила за поважними студіями

Прикро, мріючи про кар»єру артистки, наштовхнутись на заборону родичів, власне рідного дядька, який вважався главою родини.

«її дивні фантазії про правничі студії у Швайцарії або музичні у Відні цілком недоречні…Єдиний, останній для неї вихід — це вчительська семінарія» — вирішив дядько.

Юлія намагається примиритись з неминучим, відмовитись від своїх мрій.

«Дядько формаліст. Безапеляційно рішає про долю одиниці, коли вважає, що це корисне. Розумію: треба привикати до думки про семінарію, не бажати зірки з неба! правничі студії не для дівчини, артистки сходять на злу дорогу, а коли б я мала б бути лише учителькою музики, то краще вже стати народною вчителькою. Так каже дядько.»

Для родини навіть її навчання у вчительській семінарії — вже виклик, вже нечуване зухвальство! А дівчина пам»ятала паперовий «сніг уліті», і знала, що неможливе — можливо. Просто треба докласти трохи труду і фантазії, тоді сніжинки падатимуть над літнім квітником. І буде зовсім нехолодно.

Я знову і знову згадую той паперовий сніг, і думаю собі, що  можна нарвати сніжинок з паперу, але чи буде це справжнім снігом? Ерзац. Чи варто людині,  якщо немає справжнього, задовольнятись імітацією? Навіщо було йти у вчительки, коли хотіла — в артистки?

Але — пішла у вчительки. Так і йшло далі її життя.  Заміжжя — без кохання, робота — яка трапилась,  творчість — на фоні «Шмуль прийшов по гроші». У Лесі Українки теж виникали ситуації  «Шмуль прийшов по гроші», але мала вона коханого чоловіка і родичів-однодумців.  Могла заробляти власною творчістю і жила в країні, вільнішій для жінок. У Марії Башкирцевої взагалі не виникало питання «Шмуля і грошей», бо вона жила в достатку від самого народження.

Зате  останні дві мисткині померли молодими. А Уляна Кравченко дожила майже  до 90-років. Померла в своїй постелі, що було рідкістю для українських письменників у середині двадцятого сторіччя. І видається мені, не таким вже й поганим рішенням було вибрати паперовий сніг, якщо немає справжнього.

 

Іронія полягає у тому…

Історик Ярослав Грицак у статті «Що нам робити зі своєю власною історією?» наводить кілька фактів з останніх років життя Уляни Кравченко.

У червні 1940 р. син відомого українського поета Івана Франка, депутат Верховної Ради Української РСР Петро Франко написав листа до обласного Відділу забезпечення. У цьому листі він просив місцеву совєцьку владу допомогти престарілій українській письменниці Уляні Кравченко, „що завжди була щирою приятелькою Івана Франка та цілої нашої сім’ї”. Через два з половиною роки, у грудні 1942 р. лист такого ж змісту був написаний від Літературно-Мистецького Клюбу, котрий діяв під час німецької окупації. Лист підтверджував, що найстаріша українська письменниця зламала ногу і прикована до ліжка. Автор листа просив надати допомогу дочці письменниці, котра є при ній секретаркою. Після закінчення війни, ще через три роки, справу хворої письменниці порушило Towarzystwo Przyjaciol Zolnierza Polskiego у Перемишлі у листі до влади відновленої Польщі. У ньому підтверджувалося, що під час німецької окупації Уляна Кравченко залишалася польською патріоткою. І що вона тим більше потребує допомоги, бо її син, Єжи Немєнтовський, загинув у 1919 р. героїчною смертю „w walce z banda ukrainska».

Іронія полягає у тому, що усі ці 6 років, коли писалися три листи до трьох різних влад, Уляна Кравченко безвиїзно проживала у Перемишлі і більшість часу була прикована до ліжка. У її поведінці не було нічого такого, що могло б давати підстави говорити про її особливу совєцьку, німецьку чи польську лояльність.

http://www.ji-magazine.lviv.ua/seminary/2002/krstil-111/krstil-1lyst.htm

Дрібниці

Чудовий вечір. Літо. Жар стихав.
Я при вікні відчиненому сіла,
Хазайські діла нині всі скінчила.
І муж пішов і ждати не казав.

Багату землю сумерк обнімав.
Десь обжинкова пісня ще дзвеніла,
І липа запах медовий ширила –
І дух в тих чарах млів і поринав.

І в серці знов збудились поривання.
Заворушилися важкі питання,
Почулись творчі болі і розкоші…

« А де ви, пані? Шмуль прийшов по гроші!»
Служанка кличе. Мов орел орлиці,
Так убивають думи ті дрібниці.

Уляна  Кравченко

 

Скарби старих скринь. Ще один уривок з «Хризантем»

"На нашому горищі великі старі скрині та всякі коробки, а в них справжні скарби… Тільки, як у казці з «Тисячі й одної ночі», сказати магічне закляття «Сезам, відчинись!» — а можна знайти все, що потрібно до бальової туалети. Матусі тепер байдуже дивитись на ці дорогоцінні речі – і я теж не все та й не усім користуюся. А є там сукні з мори, оксамиту, з лями – ще бабуні й матусі, а також тітка Ліна й тітка Неля поприсилали для мене свої колишні туалети. Чорних шовкових суконь є аж шість, багато білих тюльових, муслінових і тарлятанових. Між іншим, є сукня картата, шкотська, обкинена червоним шовком, попеляста «принцеса» з блакитними кокардами, пенюари – це все на горищі для моєї диспозиції. А я не знаю, що з ними робити. Є ще і шнурівки, стальки, обручі з кринолін та тюрнюр, що я вважаю за зовсім зайві речі. 

Вибираю тільки дещо з білих матерій, комбіную. Щодня скомбіную щось свіже для себе, біле. Люблю контрасти барв… різко відділюються одна від одної біла та чорна барви. Рішуче знаю, чого хочу…Скільки змін, комбінацій!…Найчастіша моя туалета:муслінова суконка, ідеально біла, без вирізу, широкі грецькі рукави; чорна суконка з легкого матового шовку та оригінально змодифіковане фішу (морщене мереживо під шию) Марії Антуанети; сукня крою «принцеси»… Хочу в одягу мати почуття власного стилю, свободи…


Тріюмф двох класичних кольорів, скомбінованих один з одним – білого й чорного. Чорна сукня, на раменах жмуток білих хризантем. Велична цілість: чорний шовк і біле мереживо. Біла міка (грубша матерія) і по три чорні оксамитки, нашиті на краю. Біла батистова суконка, прибрана на біле ручним гафтом – і чорне шовкове болерко (корсетка без рукавів). Джетова (кораликова) чорна матерія і білий тюль… Сполука білого кольору з чорним, без уваги на моду, все гарна. А мої біло-чорні комбінації немало напсували крови тутешнім старшим паннам і паням. Саме ці жінки в бальзаковому віці говорили: «Ця дитина своїми біло-чорними сукнями а загадковою мовчазливістю забирає нам хлопців».


Тоді поки що моя творчість проявлялась таким способом. Я тужила за поважними студіями. Оці танці, бали, комплекти, пікніки, що відбувалися в суміжній залі – все це спричиняло шалену тугу-розпуку – та про це я нікому не говорила.
Творити! Все одно, що-небудь, але творити! людина хоче краси, а коли її нема, творить її з своєї туги. Наші твори – втілення нашої туги…

Творити ! Слова, як квіти, я люблю їх! Укладати букети з польових квітів, співати симфонію білих сніжинок. Але, коли через гамір, що доходить із зали танців, важко про щось думати, щось писати, чи компонувати, імпровізувати музичні образи, то ростуть з-під голки квіти та колосся…"

Уляна Кравченко, "Хризантеми" 

Як все починалось…

Описувались незрозумілі мені події, а писалось натяками, що було для дівчинки з Поділля ще незрозуміліше. Втямила я в цій повісті лише любовну історію, і на ній зосередилась. Хлопець і дівчина ( вона була десь близка до націоналістичних кіл, а він — до комуністичних, а може й навпаки) зустрічались, розмовляли, мабуть, в кінці твору їхні шляхи мали розійтись назавжди, бо ж соціалістичний реалізм… А дівчина, між іншим, досліджувала історію українською літератури і цитувала Климентину Попович, а ще — Уляну Кравченко. Вона, дівчина ця, може й дисертацію писала, але мене вразили ці два імені, а ще те, що для всіх інших в повісті не становили ці імена ніякої загадки . Клементина Попович, Уляна Кравченко — та їх всі знали! Всі, крім мене. 

 

Звичайно, згадувалось про Уляну Кравченко , як і зараз, поряд з іменем Франка. Вона писала Франкові! Просто Троцький з Каутським, чи як там їх звали. Начебто Франко народився генієм, і вже як жінка йому листа написала, то нічого більшого  в житті своєму зробити не може. Геній їй відповів, і це вже подвиг. Все інше значення немає.

Мене досі це дратує. В житті я  випадково, а може, пам"ятаючи ту повість, десь і свідомо, намагалась знайти інформацію про Уляну Кравченко, і щоразу мене бісила оця  недопитливість дослідників. Листи до Франка, спогади про Франка — невже нічого іншого в житті людини не було ? Нікому не кортіло дізнатись більше?

Потрапляли до мене кілька видань її творів. Укладачі і упорядники, наче навмисне, вибирали слабкі тексти, цікаві для фахівців. А Юлія Шнайдер (Уляна Краченко) була жінкою з роману, воїном з партії Кастанеди, жінкою, захопленою містикою, літературою, музикою. Врешті, вона була жінкою, здатною здивувати провінційне містечко своєю поведінкою.

Вона вдягала найкращі сукні з модного салону і гуляла в них по своєму городі! 

Я просто нетямлюся, коли про це думаю. Уявіть собі, містечко невелике, вечір, всі  панночки йдуть десь на баль, з кавалерами кокетувати. Одягають найкращі сукні, а що грошей в них небагато, то ті сукні перешивають, перефарбовують, аби бути щоразу в іншому. А Марта ( праобраз Уляни Кравченко в автобіографічних "Хризантемах") отримує посилку зі Львова, з модного салону своєї родички. Найвишуканіші сукні! Вона одягає одну з цих небачених у провінції суконь, і , замість балу, гуляє по своєму городі.  А що? Одягаємось для себе, правда ж?

Я не хотіла бути людиною, тільки квітом 

 Квіти не знають нічого про смерть. Хто сказав мені перший раз про смерть? Хто дав мені тугу?
Тільки раз стояла душа на порозі двох світів , коли піднялася з кругів дрібних людських забаганок…
В найранішій молодості найбільше переповнював моє серце трагізм нетривкости, переминання всього. Не зараз погодилась я з дисципліною буття, закон, якого людина ніяк не в силі змінити.

Уляна Кравченко, "Хризантеми"

Паперовий сніг. Перша історія з автобіографічної повісті Уляни Кравченко «Хризантеми»

     Приїде золота карета з запряженими метеликами – і ми туди поїдемо. Феї будуть танцювати. У маках буде горіти світло. Карлики нанесуть овочів, золотих помаранч і бананів, солодких бананів…
— Але ти мусиш мене любити, що це все сталося ! Правда, що ти мене любиш?
      Мені не подобалося це говорення про любов і все про любов. Ті старші панове постійно говорять про любов, кожен хоче, щоб його любити…А я кохаю тільки матусю і, звичайно, батечка…І казок його не хочу і з ним не поїду туди, де ростуть золоті дерева і солодкі банани…
       Раз уліті, щоб мене зацікавити, сказав :»Завтра буде сніг».
Я щось міркувала, що старші не додержують обіцянок, що дітям не говорять правди. Одначе, на другий день ранком, як я подивилась у вікно, падали білі сніжинки… Той пан мав багато труду, щоб сипати з даху паперові зірочки.   Мені справді видалося, що падає сніг…
        Він знав, що я люблю, коли містечко покрите снігами. Білі доми, білі дахи, білі дерева… Гарно воно, коли на блискучий сніг падає заграва заходу… А вже снігом покриті кущі виглядають, наче фантастичні квіти з Андерсена.
        Коли паперові шматочки падали рясно, наче снігові зірочки, він тішився і питав: «Правда, що ти мене любиш ?»
        Я не сказала «люблю». Нічого не хотіла йому сказати. Я любила свою матусю більше, ніж фею з казки, ніж ці білі сніги. Мені здавалось, що мою матусю кожний любить, а, може, й він матусю любить. Моя матуся молода, а його — старенька, сива.
……

     Пан, що питав мене «Правда, ти мене любиш?» — не приходив. Мені нічого не казали, але я зачула – хоча тоді мало що зрозуміла – що він, пан Франек, застрілився…
     Смерть… Самозгуба… Лишив свою маму, сиву-сиву й одиноку. Щось дуже нестерпуче приневолило його до самозгуби. Лишив своє гарно уладжене мешкання, де все було золоте – як у казці…
     Ніколи про цю подію я з батьками не говорила, і о. Грабовинський не вмів вияснити тої самозгуби: чи причиною самозгуби був якийсь американський дуель, чи фінансова криза, спричинена казковою обстановкою, чи туга і те – без відповіді безнадійне запитання: «Чи ти мене любиш ?»